Щодо стратегеми гуманітарної політики України до 20… року

Все нове – то є лише добре призабуте старе

Запровадження неологізмів (стратегема) для підкреслення актуальності застарілої соціальної, економічної, чи науково-технологічної проблеми у практиці вітчизняного державного управління давно вже не є ознакою моветону. Навпаки, активно використовується доробок попередніх досліджень шляхом препарування окремих змістовних частин. Фактично, мова йде про виривання з контексту змістовної конструкції попередніх стратегічних документів тих, чи інших концептуальних підходів. Не з метою їх розвинення в окремий напрям державної політики. Але з огляду на підкреслення власної здатності до унікальності, виділення власної вагомості у вирії сучасних політичних течій, підкреслення власної винятковості на осягненому щабелі соціальної ієрархії.

Проте, навіть згадування про “папєрєдників” “не злим, тихим словом” залишається або на рівні гасел, або задля звітування про (не)виконану державницьку роботу. Про ту, саму, “важку та невдячну” роботу, яка нічим не відзначається… у часі. Про те, є добре помітною у сьогоденні, бо відсутність результату теж є результатом.

Щодо “бідного гусара”, у вигляді стратегеми нової гуманітарної політики України, то ще у далекому 2010 році, у зовнішньо стратегічному Інституті (НІСД при Президентові України!) відбувся відповідний круглий стіл, на якому дослідники гуманітарних теренів України вже висловили своє бачення, стратегічне. Як післямову після оприлюдненого у березні 2008 року на Всеукраїнському форумі інтелігенції та опублікованого у вересні 2009 року проекту Концепції гуманітарного розвитку України до 2020 року. Та, як переднє слово проекту тієї ж Концепції зразка 2011 року, а також, можливо, й як прелюдія до самої Стратегії гуманітарного розвитку України..?

Що змінилось змістовно у цих редакціях Концепцій? Що відповідає викликам минувшини, сучасності? А що там стосовно майбуття? Чия це прерогатива – політологів чи істориків, державних управлінців чи аналітиків державної політики?

Проте, найголовнішим є те, що процедура розроблення стратегічного документа державного кшталту, до якого відноситься й концепція, є наочним прикладом управління по-українськи. Яка полягає у автономності наукового обґрунтування розділів Концепції, що, в принципі, є природним. Проте, не всі ґрунтовні засади були обговорені у фаховому, науковому середовищі. А ті, які піддались сумнівам – вважались за статистичні девіації, що може бути природним… Та все ж, непереконливим, оскільки стосувались невідповідності апробованим у міжнародній практиці етапам процедури стратегічного планування.

Так саме триває автономність у підготовці змістовного наповнення проблематики та напрямів вирішення актуальних і перспективних завдань розвитку українського суспільства. А це вже не природно, бо стосується, якщо не всіх, то, принаймні, активної, небайдужої громадськості, що мала би висловити свої думки щодо власного, гуманітарного розвитку. І не лише біля мікрофонів монопольних телеканалів, в дозволених коментаріях до державницьких заходів, а й в серії круглих столів за місцем проживання чи працевлаштування. Або через безліч громадських організацій, які мають згодом гуртом долати весь цей гуманітарний колапс.

І, нарешті, представницькі форуми людей з високих державних посад, які формально несуть відповідальність за цю сферу життєдіяльності — Громадська гуманітарна рада при Президентові України від 11.11.11, круглий стіл «Стратегія гуманітарного розвитку України — відповідь на виклики сучасності» від 21.06.12). А, насправді, керують нею у ручному режимі… І це лише підготовка Концепції. Годі й казати про інші етапи процедури стратегічного планування, які за порушення хоча б одного із попередніх пунктів процедури втрачають сенс. І, природно, що не відповідатимуть кінцевій меті – реалізації положень стратегічного бачення…

І, як стратагема має безпосередній взаємозв’язок зі стратегічним плануванням, так саме й дві Концепції гуманітарного розвитку України (2008 та 2011 року) – один витік. Навіть, якщо таке стратегічне бачення Концепції-2008,  як “формування суспільства знань” перетворилось у контекстні умови для освітнього і наукового, а також гуманізації інноваційного розвитків (Концепція-2011). Навіть, коли три основні цілі Концепції-2008, а саме: формування нової якості життя, формування суспільства знань, а також демократичний розвиток суспільства розчинились у галузевому подрібненні завдань, згідно положень галузевих міністерств та інших державних відомств. І як тут не згадати про Пітера Фердінанда Друкера, фундатора сучасного менеджменту та одного із засновників теорії суспільства знань, про його класичну формулу, що “ стратегія визначає організаційну структуру ”, а не навпаки.

Позаяк, не вдаючись у ґрунтовний порівняльний аналіз щодо змін положень Концепції-2011 від Концепції-2008, зазначу лише декілька принципових моментів, які не були враховані при складанні цих стратегічних документів.

По-перше, стратегічне планування має походження із військової сфери, тому що спирається на ті ж самі принципи, що й стратегема (чи то стратагема – як кому до смаку). А процес стратегеми має простий алгоритм.

1.Необхідні умови для розроблення та успішного впровадження стратегем
а) уміння прорахувати кроки та передбачити їх наслідки;
б) знання психологічних особливостей тих, проти кого спрямований план;
в) впертість автора плану у впровадженні стратегеми.
2.Важливим компонентом для створення стратегеми є високий рівень інформованості про дії супротивника.
3.Пріоритетними стратегеми можуть бути лише ті, які ведуть до перемоги.

“ Оцивільненість ” викладеного алгоритму стратегеми щодо будь-якої сфери гуманітарного простору, наприклад науково-технологічної, не викликає ускладнень.

По-друге, забезпечення єдності гуманітарного простору (Концепція-2008) чи будь-якої іншої єдності (Концепція-2011) за сучасних умов вже має свій механізм – всесвітнє павутиння. І в цьому питанні Інтернет може відіграти таку ж історичну роль для гуманітарного розвитку України, яку свого часу мала залізниця для Франції.

Бо, як зазначив видатний французький історик Фернан Бродель у своїй книзі “Ідентичність Франції”,  “залізниця Франції перетворила Францію в єдину націю та єдину культуру. До винаходу залізниці Франція була лише зібранням ізольованих регіонів, об’єднаних лише спільною державною політикою”.

На думку Пітера Друкера, саме поява залізниці стала поштовхом до зміни “географічного менталітету” через створення нового аспекту економічного, згодом й культурного розвитку. Бо люди отримали свободу переміщення. Що позитивно посприяло їхньому усвідомленню необхідності ґрунтовної зміни власного менталітету.

У наш час беззастережний вплив на розвиток всіх сфер життєдіяльності людини має Інтернет. Його можливості є й справді безмежними. Проте він є лише засобом для наступних суспільних змін, не самим виходом.

Тому, саме просування до інформаційного суспільства є головною та єдиною стратегемою до уможливлення ЄДНОСТІ гуманітарного простору України.

По-третє, “тоталізація” будь-чого, у тому числі здобуття вищої освіти населенням спричинила природну деградацію процесу здобуття вищих (за визначенням) знань, кращих (за ступенем) навичок. І, як наслідок, до безсилого падіння “фортець” академічних вільностей. Національна система зовнішнього незалежного обстеження (ЗНО) має багато недолугостей, проте володіє однією, істотною перевагою – істотно звужує поле зловживань, простіше – можливостей для хабарництва. І це визнається багатьма суб’єктами освітнього процесу в Україні.

Недоліки ж системи ЗНО породжуються самим державним підходом до масовості вищої освіти в Україні.

По-четверте, відхід від принципів “тотальної” вищої освіти магістерського спрямування. І пошук шляхів, першою чергою політичних, у легалізації ступеню бакалавру як основного в економічних сферах діяльності. Вбачається доцільним переведення магістратури на менеджерсько-наукові рейки (на кшталт МВА – PhD).

По-п’яте, зменшення кількості національних ступенів здобуття освітньо-кваліфікаційних рівнів: професійний робітник – бакалавр – магістр – доктор наук (PhD).

По-шосте, спрощення державної системи акредитації вищих навчальних закладів та визначення елітарності регіональних (державних) університетів за обсягами проведених ними наукових досліджень поза державним бюджетом.

По-сьоме, спрощеність дозволів на відкриття і функціонування приватних університетів за формальними ознаками, а саме: відповідність назв (не змісту!) модулів навчальних курсів освітньо-кваліфікаційному рівню (бакалавр, магістр), а також проведення наукових досліджень у відповідних наукових галузях. Досягнення цих критеріїв відслідковується такими апробованими індикаторами, як кількість дипломованих випускників в успішних приватних і державних компаніях, відповідні обсяги фінансування наукових досліджень, соціологічний моніторинг якості наданих навчальних послуг та іншими.

І, наостанок, про улюблену мантру української державної влади, про “діалог” зі своїм суспільством. Наведу лише декілька визначень, які допоможуть відрізняти пп. Чечетова від Азарова, Януковича від Тимошенко, Хорошковського від Порошенка, Ющенка від Кучми, і так далі, і тому подібне.

Діалогом є 1) двостороннє 2) спілкування, коли сторони чергують 3) слухання 4) з висловлюваннями, сподіваючись дістатись головного – консенсусу.

Тому, природно, що

  1. Якщо бракує одного із наведених чотирьох компонентів – результат не досягається.
  2. З точки зору інституційного аспекту – мають діяти довгострокові (бажано, незмінні) умови для діалогу.
  3. З боку масових медіа – беззастережне висвітлення поглядів, як мінімум, двох опонентів.

Ну, а в сухому залишку, наслідком всіх публічних обговорень і державницьких завірянь з боку всіх вищих керівників української стала… відсутність Стратегії гуманітарного розвитку України до 2020 року. Принаймні, на кінець березня 2013 року. Можливо й через те, що був порушений один із принципів стратегічного планування: стратегічним плануванням займаються ті, хто має згодом реалізовувати заплановані заходи Стратегії.

Оскільки проблеми гуманітарного розвитку в Україні стосуються не стільки державних очільників, скільки небайдужих громадян країни – то такий результат (відсутність дієвої Стратегії) є передбачуваним. Так само, як й зі стратегічними документами влади у всіх інших сферах життєдіяльності країни.

Можливо, треба розпочинати з основного – з процесу укладання стратегічного плану дій, суспільного (!) формування стратегічного бачення, мети, цілей та заходів їх реалізації. Та не вигадувати велосипеда, а скористатись із апробованих методик більш розвиненого Європейського Союзу? Який, так вже сталось, що саме до 2020 року поставив амбітну ціль – побудову суспільства знань. І поступово реалізовує її у рамах суспільних заходів спочатку Лісабонської стратегії 2000 року, а нині, в її наступниці – Стратегії “Європа-2020”…

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Plus

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Subscribe without commenting