Экспресс-анализ материалов130313

Експрес-аналіз інформаційних матеріалів від МОН України та НАН України до засідання Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти

 До засідання Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Міністерством освіти і науки України (МОН України) та Національною академією наук України (НАН України) були підготовлені інформаційні матеріали про стан та законодавче забезпечення фінансування наукової і науково-технічної діяльності (за дев’ятьма визначеними питаннями), а також пропозиції до проекту рекомендацій від профільного Комітету. Окрім того, НАН України була підготовлена аналітична записка “Стан фінансування наукової та науково-технічної діяльності в Україні”.

Аналіз змістовної частини висвітлених питань в інформаційних матеріалах від МОН України та НАН України, виявив низку недоліків у підходах профільних державних відомств до розуміння актуальних проблем науково-технологічного розвитку України.

1.Питання ролі науки у розвитку економіки країни (зростаючої ролі у розвитку економіки країни – МОН) розкрите неповністю, оскільки майже не відображена прикладна складова впровадження новітніх технологічних розробок як фактору зростання ВВП країни, а з ним разом і поліпшення добробуту громадян (порівняння рівнів валових внутрішніх витрат на дослідження і розробки на 1 дослідника та обсягів ВВП на 1 мешканця країни). Однобічно представленим є міжнародне порівняння рівня країн, яке зосереджене лише на даних Євростату та ЮНЕСКО, за рівнем наукоємності країн. Доречним було би проведення міжнародного порівняння, зокрема за індексом економіки знань (Knowledge Economy Index) та індексом знань (Knowledge Index), які обчислюються щорічно за методологією Світового банку (Knowledge Assessment Methodology), починаючи від 2005 року. До того ж, ця методологія є комплексною, оскільки враховує дані всіх основних міжнародних статистичних джерел – Євростат, ЮНЕСКО, Індекс глобальної конкурентоздатності, власні дані Світового банку. Тобто, виявлення сутності зростання ролі наукового знання у загально цивілізаційному процесі сучасності звужене до констатації регресу розвитку лише вітчизняної сфери досліджень і розробок (ДіР).

2.Питання бюджетного (базового та конкурсного) фінансування наукової сфери як одного із основних важелів державної політики викладене переважно як констатація фінансових ускладнень (від НАН України) та обґрунтування введення додаткової форми державного статистичного обліку (від МОН України). Майже відсутнім є обґрунтування вибору програмно-цільового фінансування у порівнянні з базовим. Непереконливим є доказ від МОН України “збереження інтелектуальної складової наукових кадрів”, з урахуванням того, що кількість всіх дослідників найвищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) в Україні у 2011 році значно перевищувала кількість офіційно зайнятих у сфері досліджень і розробок (майже 99 тис. осіб проти 70,4 тис., включаючи дослідників без наукового ступеню). Аналіз фінансування наукової сфери, виконаний МОН України, зводиться до обґрунтування нових, статистичних форм для обліку кількості створеної науково-технічної продукції. Це означає намагання запланувати кількість наукової продукції в залежності від обсягів вкладених коштів, що суперечить базовим принципам проведення фундаментальних досліджень, та, частково, прикладних досліджень. Такий принцип планування є ефективним для бізнес-середовища виробничого кшталту, проте навіть комерціалізація наукового продукту відбувається лише на останніх стадіях інноваційного процесу (впровадження та виробництво).

3.Питання фінансового забезпечення реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, інноваційної діяльності, державного замовлення та державних цільових програм органічно пов’язане із попереднім питанням щодо оптимізації базового та програмно-цільового фінансування. МОН України пропонує комплексний підхід, виходячи із лінійності науково-інноваційного процесу “дослідження-розробки-технології (інновації) ”, без врахування нелінійної природи інновацій, зокрема ефектів масштабу, конвергенції, синергетичного. Недоцільною є системне використання адміністративного методами державних функцій контролю та регламентації за фінансуванням безперервних досліджень і розробок, які достеменно матимуть нову технологічну продукцію. Бо це стосується лише вузької сфери корпоративних досліджень і розробок (не більше 5-10% від усіх наукових проектів). Розроблені міністерством три нові форми статистичного обліку фінансування, які створюватимуть додаткові ускладнення для бухгалтерії наукових установ. Окрім того, запровадження таких форм в офіційній статистиці збільшить бюрократичний потенціал державного управління для оброблення зайвої, “ненаукової” статистики, контролю за виконанням невластивих показників (дані щодо забезпечення безперервності етапів (видів) наукового процесу), а також спричинить до збільшення непродуктивної, адміністративної надбудови науки в Україні. Розкриття сутності цього питання обома державними відомствами зводиться до переліку найбільш вдалих наукових розробок, фінансова ефективність яких за рахунок бюджетних коштів є невизначеною. Тому, проблема “пріоритетності” наукових видатків щодо реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, будь-яким із вказаних способів реалізації (держзамовлення, держпрограми) у порівнянні з іншими обсягами видами видатків за програмно-цільовим чи базовим методом є нерозкритою.

4.Питання створення сприятливих умов взаємодії бізнесу і науки залишилось нерозкритим як у матеріалах НАН України, так і МОН України. Частково воно описується (як загальна економічна проблема в Україні) у додатковій, аналітичній записці від академічного наукового відомства. Всі взаємодії між науковою та бізнесовою сферами країни, які описані в інформаційних матеріалах, можна звести до початкового рівня співпраці – реклама. Саме такими вважаються комунікативні заходи із запрошенням представників бізнесу на наукові форуми, виставки, підписання декларацій про взаємовигідну співпрацю, у тому числі щодо призначення недержавних стипендій для обдарованих студентів та вчених. Непевною залишається система адміністрування таких, недержавних видатків.

5.Питання розвитку ринку інтелектуальної власності зводиться до опису недосконалості вітчизняної системи законодавчого забезпечення прав на інтелектуальну продукцію, а також до нагальності функціонування системи інформаційного супроводження (пропозиції) захищених інтелектуальних продуктів в Україні та в Росії. Залишились поза межами інформаційних матеріалів, державна підтримка вітчизняних “ноу-хау” на європейському, американському та японському ринках інтелектуальної продукції. Тобто невизначеною є система державної допомоги вітчизняним власникам патентів, у тому числі грантова, у захищеності їх патентів у країнах світової патентної “тріади”, на неосяжну ємність ринку якого автори документів звертають увагу у першому питанні.

6.Питання формування грантової системи наукових досліджень МОН України та НАН України бачать по-різному. Так, МОН України вбачає сутність проблеми грантового фінансування наукових досліджень у необхідності посилення таких функцій адміністрування, як контроль та регламентація. Окрім того, виділяється певний аспект вікової дискримінації українських вчених-дослідників — системою державних грантів, а також премій і стипендій (які не є грантами за суттю) охоплюються лише молоді вчені (до 45 років?). А такі вчені складають лише 12-15% серед докторів наук та близько 45% серед кандидатів наук в Україні. Натомість, НАН України підходить більш фундаментально до розв’язання цієї проблеми наукового фінансування в Україні, пропонуючи апробований у світовій практиці механізм “оверхедів” та модернізацію системи грантового забезпечення на початкових стадіях (введення професійної наукової експертизи). Одночасно, ефективність у грантовому фінансуванні саме великих наукових проектів (5-10% від кількості всіх проектів у світовій практиці) над початковими стадіями фундаментальних та прикладних досліджень є непевною, а на етапі стимулювання (відродження) дослідницької діяльності в Україні – виступає недоцільною. Зовсім виключена із розгляду актуальна проблема функціонування системи державних та недержавних фондів, через які й мають йти переважні обсяги фінансування на дослідження і розробки.

7.Питання про діяльність Державного фонду фундаментальних досліджень (ДФФД) фактично представлене як визитівка цього фонду, опис історії його функціонування як альтернативного джерела фінансування фундаментальних досліджень в Україні. Попри занадто тривалий процес апробації грантової форми фінансування науки в Україні, та доведеність наукової і економічної ефективності цього виду непрямого державного регулювання, унікальний механізм фінансового забезпечення наукових досліджень за рахунок грантів від ДФФД в поданому матеріалі не розкритий.

8.Питання збереження наукових об’єктів, що становлять національне надбання вирішується шляхом застосування функцій адміністрування (контролю та регламентації), а також базового фінансування. Зовсім не використовуються методи непрямого регулювання, такі як надання грантів, інші форми непрямої державної підтримки. Питання непрямої фінансової підтримки таких об’єктів висвітлюється в окремому пункті щодо Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави. Зазначимо, що умови, які пропонуються МОН України для занесення наукових установ до Державного реєстру, фактично, є умовами грантодавця. Тому доцільним вважається, аби проблема фінансування системи збереження наукових об’єктів, що становлять національне надбання, вирішувалась комплексно як проблема грантового забезпечення наукової діяльності в Україні.

9.Питання підвищення статусу вченого та наукового працівника МОН та НАН України висвітлюють майже однаково, у тому числі із використанням спільних текстових частин. Основну увагу НАН та МОН України приділили виконанню фінансової складової соціальних функцій держави щодо наукового працівника (премії, стипендії, заробітна плата), залишаючи поза уваги статусні проблеми вченого, як “основного суб’єкта наукової, науково-технічної діяльності” (ст.5 закону про наукову, науково-технічну діяльність). Як дискримінаційні, можна також вважати  заходи, які спрямовані на удосконалення існуючої системи соціального забезпечення лише для молодих наукових працівників, а також обмеження основних статусних проблем в рамках оплати праці наукових працівників. Зовсім не згадується системна проблема професійної кар’єри вчених, яка є нагальною у провідних країнах світу.

Таким чином, підготовлені інформаційні матеріали містять низку недоліків структурного та аналітичного характеру. Матеріали переобтяжені описовим викладенням показників офіційної статистичної інформації та їх графічним зображенням, що збільшує обсяги інформаційних документів. Одночасно, використано недостатню кількість аналітичних показників (індикаторів) щодо стану та тенденцій розвитку сфери наукової, науково-технічної діяльності, першою чергою за міжнародною методологією. Зокрема, не використані такі основні індикатори, як

валові внутрішні витрати на дослідження і розробки (GERD – Gross Expenditure on research and development) на 1 дослідника в еквіваленті повної зайнятості;

валові внутрішні витрати за джерелами надходжень коштів (державний сектор, підприємницький сектор, сектор вищої освіти, сектор неприбуткових організацій), а також за секторами використання коштів. Натомість, зовсім не висвітлені структурні проблеми науково-технологічного розвитку в Україні

модельна (домінування державної інституціональної форми наукових установ, корпоративність наукових установ),

соціальна (домінування солідарної системи оплати праці наукових працівників, невизначеність статусу вченого-дослідника),

професійна (державна ієрархія наукових ступенів та вчених звань, не дотримання принципу паритетності соціальних умов для зайняття професійною діяльністю вченими поза наукових установ).

Державні заходи розв’язання висвітлених державними відомствами проблем спрямовані переважно на використання прямих інструментів державного регулювання, у тому числі щодо

впровадження бюджетного фінансування органами виконавчої влади та національними академіями наук;

збільшення обсягів програмно-цільового фінансування головними розпорядниками бюджетних коштів;

адміністрування наукових видатків з боку МОН України;

збільшення розмірів та кількості грантів, премій та стипендій за розподілу їх органами державної влади (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України), або державними науковими корпораціями (НАН України, іншими галузевими академіями наук).

Використання методів непрямого державного регулювання (грантове забезпечення, пільгове оподаткування) є звуженим та пов’язане із одночасним посиленням прямих адміністративних методів забезпечення державної функції контролю за фінансуванням наукової, науково-технічної діяльності в Україні. А це нівелюватиме позитивний характер непрямого державного регулювання та дискредитуватиме можливості запровадження неадміністративних методів державного управління у сфері науково-технологічної діяльності України.

 

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Plus

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Subscribe without commenting