Неэффективная система управления-4

Деградація системи наукових кадрів України: початок кінця, чи вінець початку?

Одна из важнейших задач государства состоит в  том, чтобы сделать сосуществование людей более гуманным, а не в том, чтобы контролировать их и навязывать им сомнительные нормы” (Вильгельм Швебель, немецкий ученый и публицист, 1845-1891)

Деградація системи наукових кадрів означає деінтелектуалізацію дослідницького потенціалу країни, спричиняє технологічну та наукову відсталість, руйнує моральні основи нації. Деінтелектуалізація країни це навіть гірше від її економічної відсталості, оскільки позбавляє  молоде покоління нації надії на розв’язання своїх життєвих проблем, віри у власне майбутнє та, відповідно, самого сенсу буття. Деінтелектуалізація країни схожа на вітрильник без вітрил, що дрейфує у бурхливому океані життя, безцільно шукаючи хоч якийсь острівець, на якому можна полагодити оснащення та отримати якийсь напрям для подальшого руху.

Україна на роздоріжжі. З одного боку вона має славетну культуру й наукові традиції, високоосвічене населення з великою кількістю підприємливої молоді. А з іншого боку, вона успадкувала тип бюрократичної держави, заідеологізований стан мислення й напівкорумповані форми контролю щодо економіки й політичного ландшафту. Вона має застарілу інфраструктуру й неконкурентноздатну економіку. Таким є “сумний” вступ Мануеля Кастельса, американського соціолога, до україномовної редакції його відомої книжки “Інформаційне суспільство та держава добробуту. Фінська модель”. Водночас, це є погляд ззовні на ту Україну, якою вона є насправді. Якою бачимо також й всі ми із середини, майже не маючи сил щось кардинально змінити. А ще гірше – все менш і менш часу та натхнення.

А що ж зі сферою наукової діяльності? З тією сферою, якою продовжують так “пишатись” з високих владних кабінетів, зі шпальт офіційних газет і журналів, а також їх інтернет-версій?

Якщо стисло, то в цій, високій царині людської діяльності (без усіляких лапок) Україна не те, що пасе задніх у світовій, європейській спільноті, але й повністю, послідовно повторює сумний “досвід” найближчих братів-сусідів-росіян. З певними присмаками національної кухні.

Вже нікого не здивувати оголошеннями в інтернеті, чи на шпальтах газетних видань, на кшталт, “автор для написання наукових робіт”, або “науковий співробітник для написання дисертаційних робіт”. Обмежені у фінансових здобутках на розораній за рангами науковій ниві, переважно молоді вчені охоче погоджуються на такі, необтяжливі для їх професійної совісті фінансові пропозиції. Та що там молодь, більш досвідчені вчені теж не гребують схожими заробітками, проте вони не витрачають на них додатковий час та зайві зусилля – все у межах компетентних обов’язків…

Так само, вчені майже погодились із необхідністю всіляких “добровільних” внесків на потреби кафедри, відділу, лабораторії чи усього наукового закладу, в якому планували здійснити захист власної дисертації. Не згадуючи вже про “щедрування” наукових опонентів та наукових керівників/консультатів. Та й необов’язково грошима, можна й натурою… Та не тією, а більш, споживною.

Вже традиційним стало частування ледь не усього складу спеціалізованої вченої ради опісля завершення гарного “студіювання” власних (чи написаних іншими)… тез автореферату. Який, чомусь виявляється науковою працею, а “цеглина” із переписаних наукових статей, що були надруковані у вузькому колі обмежених згори наукових журналів (під грифом Вищої атестаційної комісії) – ні! Такий самий збірник-“талмуд” у триваючих, єзуїтських докторських перегонах, але “освячений” вченою радою наукової установи, до якої приписано пошукувача докторського ступеню – вже є науковим виданням. Щоправда, неврахованим до скарбнички мінімальної кількості наукових праць для доступу на захист – не менше 20 (!) статей у тих самих, обмежено-вузьких журналах. У чому ми вже обійшли братів наших менших. Росіян. За віком походження. Та, зараз не про історичну ретроспективу, проте про невігластва перспективу, що кожного дня стає все більш реальною. Принаймні – для України.

Можна лише висловити природне здивування з того, що у всьому цивілізаційному науковому світі за наукове визнання для майбутнього професійного дослідника вважатиметься друкування, хоча би однієї (!) наукової праці у найпрестижніших журналах. Бо дістатись до таких, “топових” журналів можна лише за поважних, наукових (!) причин. Та однією із найрозповсюдженіших причин є… індекс цитування наукових праць дослідника. Той самий індекс, який можна прорахувати й самому, без усіляких там нормативно-правових актів державних відомств. Той самий індекс, який залежить не від місця “сидіння” людини, а від її “глибини занурення” у наукову проблему , а також, безумовно, від її природного таланту як дослідника.

Такий собі ряд штучних, офіційних (бюрократичних) та, як наслідок, неофіційних  перепон на шляху до професійної кваліфікації вченого створено “для забезпечення єдності вимог до рівня кваліфікації громадян України… ” у рамах системи підготовки національних наукових кадрів. Системи підготовки наукових кадрів, що понад усе унормована та укладена у ‘”прокрустове ложе” державного відомства від науки. Системи підготовки… наукового безглуздя, що розповсюджується у жорстких рамах бюрократичного контролю та регламентації наукового виробництва промислової ери: вал по плану, план – по валу. Системи підготовки… навали докторів і кандидатів наук, таких собі “володарів перснів” наукового штибу. Системи.., головними критеріями якої є відповідність нормативним вимогам: за кількістю, формальними ознаками належності, затвердження “згори”, а також налагодженим неформальним зв’язкам ненаукового штибу.

Система підготовки наукових кадрів в Україні давно вже стала великодержавним монстром, що спирається на пам’ять поколінь та виконує просту, виробничу функцію – продукування наукових кадрів. Та чи наукових, за суттю?

Безумовно, деградація наукових кадрів України, яка спостерігається у теперішньому часі, відбулась не лише завдяки  “системному” плеканню її у міцних, організаційних рамах матеріально і морально жебракуючих наукових інституцій – наукових установ та вищих навчальних закладів. Деградація наукових кадрів відбувається на рівні ментальному, що полягає у соціальній згоді справжніх вчених із існуючим порядком державної системи присвоєння наукових ступенів (“караюсь, мучусь, але не каюсь”), нездатності змінити недолугість бюрократичної убогості (“страх утратити усе надбане важкою працею”), а також у процвітанні “чиновницьких” наук…

Один із універсальних законів буття, закон збереження енергії (речовини) наголошує на тому, що якщо десь щось і зникає, то в іншому місці – вигулькує! Чи, в економічному контексті, якщо хтось чогось втрачає, то інший, стільки ж – набуває! Саме на таких, наукових підставах і треба шукати сенс існування тієї, чи іншої системи; з використанням дуального підходу здобувати результати дослідження тієї, чи іншої наукової проблеми. Бо, у нашому, сучасному світі вже давно все вивчається та досліджується за науковими принципами. Може й тому, суспільство, до якого всі ми прагнемо долучитись як рівноправні громадяни – це суспільство знань!

Як казав справжній професор Преображенський у безсмертному творі Сергія Булгакова, “Собачье сердце”: “Разруха начинается в головах!” Саме тому, основні витоки деградації будь-чого, а тим більш національних наукових кадрів, починаються з голови: бюрократичної чи/та …людської істоти.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Plus

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Subscribe without commenting