Як Азаров у науку ходив

«Чухраїнці, як ми знаєм — це дивацький народ, що жив у чудернацькій країні Чукрен.» («Чухраїнці», Остап Вишня)

Звіряючись щомиті з наміченим курсом кардинальних реформ у стратегічно важливих напрямах людської діяльності в не ненці-Вкраїні, Микола Янович Азаров був дуже ображений. До того ж, того похмурого четверга не було обіцяного дощу…

Ба, навіть сніг йшов якось дуже кволо, лише під ногами щось ковзало й щомиті викликало стійке відчуття нестійкості, невпевненості за стабільність… довкілля. І, до себе, особисто.

Проте не над цим замислювались 25-річний науковець з 18-річним державним юнаком, залюбки перегортаючи сторінки Свого, «–надцятого бюджета» України. «Це – моє найкраще творіння», – чи то вголос, чи то пошепки, не без гордості промовив про себе юнак. Та почув його й науковець, який завжди поруч, завжди напоготові, щоб науково підтримати, по-батьківські підбадьорити, або просто, по людськи – утішити. Та – не цього разу. Без – образ!

І надихнувся той науковець на те, щоб знову прийти під стіни звичного будиночка, що стирчить над Грушевського, ще з радянських, незабутніх часів…

…Коли все здавалось звичним і знайомим для тоді ще малюка-науковця, що витримав вугільну навалу осушення шахт Тули та звалену на нього гірничими людьми відповідальність  начальником дільниці. Настільки відповідальну відповідальність, що коли вдалось вирватись нагору із шахт, щоб передихнути свіжим повітрям науки – то вже на посаду головного інженера… А минав тільки-но двадцять дев’ятий рік від роду славних мрійників зоряних польотів, земляків Ціолковського, та, тільки п’ятий – у наукових копирсаннях серед геологічних навал!

Та годі. Ті, наукові звитяги ніяк не могли бути просто забутими навічно: «Згадуємо, цінуємо, пам’ятаємо!»

Бо, звалившись з тульських териконів у Підмосков’я, очолив спочатку лабораторію, а згодом і відділ науково-дослідного інституту вугілля. Можливо, наука Московії і отримала би згодом першого Нобелівського лауреата з геолого-мінералогічних наук, проте, не судилось. Потягнуло вже досвідченого, 13-річного науковця до багатих донбаських териконів, які ніхто і ніколи на коліна не зміг поставити. Чи-то любов до не неньки-Вкраїни, чи то посада найголовнішого науковця-геолога-мінеролога Всієї Вкраїни, важко зараз сказати. Проте, знаємо достеменно, що припав до душі шахтарський край молодому вченому, і почав він його згодом зваблювати науково, громадсько та політично…

Все було прораховано правильно вченим від геології – і нова батьківщина, і прості, знайомі за звичками і потребами з його наукового зародження люди, і умови для чергової наукової звитяги – отримання наукового ступеню – доктора геолого-мінералогічних наук (а минав-то п’ятнадцятий годок)! І стало сумно молодому науковцеві від того, що всього, чого хотілося – досяг, а чогось більшого – партійні сумніви (члена КПРС) не дозволяли.

Та, от настали часи, для кого лихі, а для кого – найрідніші: Перебудова! І вголос, і пошепки зароджувались нові пісні про головне у голові вже повнолітнього науковця, що в опозицію до керівництва КПРС пристав, та й громадською діяльністю у спорідненому донецькому краї почав займатись. Але то все уночі, коли науковий розум вже засинає, втомившись від перегортання щодня тисячі наукових книжок і звітів зі зразками геологічних порід. Коли зникав причинно-наслідковий зв’язок від наукових пошуків нових, незвіданих доріг у швидко змінюваному ландшафті геологічних мурів Землі-матусі.

То дарма, що кажуть недоброзичливці про те, як директор головного інституту геологічного Донбасу проїдав свій «науковий хліб» ще п’ять років. То невігласи, що не розуміли його державницьких устремлінь, засновницької лихоманки всіх донбасівських партій його не неньки-України! То вже зароджувався державний юнак, який від 1995 року почав заколисувати державні бюджети України, та не у наукових звитягах, а насправді. І настільки справно, що, як-то кажуть інколи, змусили його вже зовсім не гірничі люди стати батьком ще однієї дитини – фіскальної системи України!

Та, згодом, це вже інша історія, і про зовсім іншу людину. Хоча, вже цю, іншу людину, Національна академія наук України вибрала своїм член-кореспондентом! Ні, не з нагоди наближення його 50-річчя від роду, та й не з-за того, що так старанно вибудовував пласти фіскальної влади в Україні, а із вдячністю за натхненно віданні служінню українській науці роки, що вистояла у лихі 90-і, у буремному Донбасі. І поклала йому у заслужену наукову кишеню по 3400 гривень на місяць, довічно…

…Можливо, від всього того закликав подумки 25-річний молодик своїх братів по науковому розуму, що так завбачливо 15 років тому обрали його до своїх академічних лав, прийти до місця бюджетних звитяг свого юнацького державного перевтілення. Під будиночок, що над Грушевського стирчить. І побачив він лише купку своїх друзів: чи-то науковців, чи-то простих перехожих, що тримали плаката, від якого хотілось чи-то сміятись, чи-то плакати, чи-то пригорнути, чи-то навернути… Не знищуй науку!..

І образився він: чи-то 25-річний науковець, чи-то 18-річний державний службовець. Ні, не за себе, родимого, проте за Державу стало образливо.

Ну то й що, що скорочує українська влада гроші на українську науку. Вона ж непогана (українська наука), та заслуговує на кращу долю. Бо, свого часу не виплекала молодого тоді ще науковця Азарова, а вигодувала юного держслужбовця Азарова.

І байдуже, що наукова сфера України давно потребує реформ, і хоч-якогось, доведеного до пуття стратегічного плану державницьких дій. Дарма, що МВФ дає гроші державі Україна в обмін на проведені реформи. То ж М.В.Ф.! Він же дає ГРОШІ! До бюджету, яким змалку бавиться той 18-річний державний юнак! А наука — тільки забирає («проїдає») гроші. А в обмін нічого не дає, бо все інше можна купити й за кордоном. У Китаї, на крайній випадок, і видати все це за високотехнологічний імпорт, що його ніколи не можна замінити своїм, українським.

Так вправно, так злагоджено. А 3400 гривень, дрібничка, але йде до кишені. Тому, що – заслужено. Тому, що – віддавав роки на підтримання інституту в буремні роки минулого століття, минулого тисячоліття. А хто про погане ще згадає – з серця геть!

Я – не проти того, що вчитись ніколи не запізно, та ніколи не зарано. А я проти того, щоб квантовими мікроскопами забивали цвяхи у підвалинах стонадцятих торгівельно-розважальних комплексів. Я проти того, щоб науковців викидали на вулицю запросто так, аби побавити відчуття невігласів від свої пихи та гордості за реалізацію ще зі шкільної лави визрілої думки про науковців-«зубрилок». Проти того, щоб кардинальні реформи в країні чинились не з себе, а з тих людей, які не можуть фізично та матеріально витіснити невігласів на узбіччя суспільного життя. Навіть, якщо колись і пригріли на своїх грудях, у лиху годину, сподіваючись на таку ж розумну і адекватну віддачу на свій «чорний день».

А такий, «чорний день» для української науки вже давно настав. І лише зараз, перекалічивши всі напівдержавні, напівприватні сектори наукової діяльності, дістався й до академічних підмурків. Які, мабуть, гадали, знов пересидіти лихі часи, та встояти завдяки «мудрому» керівництву. Та, час минає, а керівництво головної академії те ж саме, з тими самими, та на тому ж самому. На тих валізах, що й кинути важко, та нести вже невміч!

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Plus

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Subscribe without commenting